Крики ніяк не виходили з голови Різрака. Він працював без перепочинку, вигинав, дробив, будував і кував. Сон полишив його, він тільки майстрував. Минули місяці відтоді, як він закрився в майстерні свого дядька, і кінець був близьким, як ніколи. Він почухав спину, лише на мить закрив очі й задрімав: він побачив квіти, море квітів, що неквапливо пливли тихими водами Затоки Віщувань. Ще мить — і вони розверзнуться хмарою смертоносного пилку, що вбиває усе живе. Різрак прийшов до тями й почав працювати ще завзятіше. Годинами майстерню наповнював шум гострильного каменя: то Різрак наточував леза своїх велетенських пилок, поки в його свідомості стояла єдина картина — як лози душили його колишніх сусідів і оплітали будинки. Повінь у Затоці Віщувань була нічим у порівнянні з тим, що пустило коріння в стінах міста згодом.

Різрак думав, що пилкокостюм зробить його сильнішим, і це був останній рубіж перед страхом, що його поглинав. Гілки, тріски й кров. Коли місто впало, Різрак утік від дерев. Дерева вміли ходити. Дерева вміли битися. Дерева руйнували останні укріплення Затоки Віщувань і переслідували тих, хто уцілів. І от майстерню заповнила гнітюча тиша: Різрак витягнув товстий ланцюг із руки костюма, перебрав кожну ланку, провів тремтячим пальцем по пазуру на кінці — усе готово.

З тремтінням Різрак запустив сповнений лезами механізм. Коваля охопив страх — перед тим, що на нього чекало, і з чим йому доведеться битися, аби повернути спокій. Коли пилкокостюм завібрував і ожив, Різрак вже знав — він має зійтися зі своїм страхом віч-на-віч, і ця зустріч буде не з приємних.