Лицар Громобій із раннього дитинства служив ордену, який присвятив себе служінню Всевідаючому. Їхня битва була священною, тож він ніколи не ставив під сумнів свою віру, доки мав силу для битви та молодецьку відвагу. Однак йшли довгі роки хрестових походів, і сходили в могили ті, на службу до кого він колись вступав. Гинули в боях із жахливими невірними істотами його брати по зброї, разом з якими в дитинстві він опинився в ордені. Помирали в незліченних засідках, від страшних погодних умов чи хвороб його власні зброєносці… Так, крок за кроком, Громобій утратив колишню впевненість у своїх клятвах і у всьому їхньому хрестовому поході.

Після поглиблених медитацій він віддалився від воєнних сил Ордену й вирушив назад до Емаскуса, міста серед скель, знаменитого своїм печерним храмом, де й знаходилися жерці Всевідаючого. Ревнитель знайшов їх і кинув виклик. Ніхто раніше не наважувався показувати таку нахабність, тож Громобоя спершу намагалися скинути зі скелі для жертвопринесення, та скільки б людей і заклять на нього не кидали, він лишався непохитним. І полилося на стійку фігуру воїна небесне сяйво — тоді служителі зрозуміли, що Всевідаючий обрав його, аби відкритися. Вони відійшли від обраного й пропустили старійшину, щоби той відкрив лицарю двері у святу святих, де зберігалися не сувої давньої мудрості, не легендарні реліквії, у які слід було для початку самому повірити, а туди, де знаходився той, що споконвіку жив усередині скелі.

Більш того, той, хто сам створив цю скелю незліченну кількість років тому, щоби захиститися від небезпек зовнішнього світу. За легендою, саме так світ був створений Всевідаючим. Тоді лицар усе усвідомив. У нього більше не було причин сумніватися в істинності віри. Можливо, Всевідаючий і не був творцем світу, але він був реальним. Тепер похід лицаря мав сенс. За його цілющими силами й хоробрістю стояли реальні сили, а не якісь вигадки.